Враження від Київського Напівмарафону 28-го вересня 2014 року!
Моя сповідь про перший офіційний напівмарафон а це 21 км., який я пробіг 28 вересня 2014 року.
Ну що, я трохи відійшов, як фізично так і морально після свого першого офіційного напівмарафону і взявся писати свій звіт про виконану мною роботу.
Ну що, я трохи відійшов, як фізично так і морально після свого першого офіційного напівмарафону і взявся писати свій звіт про виконану мною роботу.
Розпочну здалеку, починаючи з першого свого офіційного забігу в рамках Київського марафону де я пробіг 10 км і влився так би мовити в бігову сім’ю, я зрозумів, що треба йти далі, до нових вершин, фізичного й психологічного опанування власного тіла. Той день 28 квітня подарував мені запал такого адреналіну, продемонстрував настільки грандіозне свято, що я зрозумів, наступні змагання не маю права пропустити. Одразу розпочав пошуки схожих заходів і наступний забіг такого ж масштабу ентузіасти цією справи подарують киянам 28 вересня. В день, коли дізнався про нього, а це було 4 травня, одразу оплатив участь і вирішив, що цього разу це буде дистанція 21,0975.
Про те, як я готувався, більшість з вас могла слідкувати по моїх постах в ФБ та Інстаграмі, тому описувати це, ще раз, не буду, тільки нагадаю, що 29 серпня я сильно розтягнув Ахілл на лівій нозі і мрія, якою я жив починаючи з 28 квітня, була на межі… вже не стояло питання вибігти з якогось часу, який я собі планував протягом своїх тренувань, а була лиш надія, що Бог таки дозволить мені вийти просто на старт і закінчити дистанцію. По суті весь вересень в мене повністю через це випав, бо нормально ходити, не кажучи вже про біг я зміг тільки 14-го числа, але бажання було настільки сильне, що 15-го я таки наважився пробігти, я витерпів всього 6 хвилин, як знову заболіла нога, знову розпач, і нестримна жага вийти на старт. Раноком 16 вересня мені підкорились 12 хв. Крім цих двох, були, ще 5 тренувань…
Ніч перед стартом спав погано, прокинувся десь о третій ночі і ніяк не міг побороти хвилювання, в голові тільки думки про те чи буде дошкуляти біль, чи ні, втішаю себе думками, що буду бігти не швидко і це допоможе, після певно двох годин таких думок таки засипаю, але минає година і вже будильник віщує, ось, настав час ікс, відступати вже нікуди, треба підніматись.
Далі вже знайома програма, ще за першими моїм офіційним забігом, сніданок вівсянкою з родзинками та арахісом, трек Survivor - Eye Of The Tiger, кава з молоком і я вже біжу по сходам на вулицю, далі порожні вулиці недільного ранку мого мікрорайону, турнік люблю трохи попідтягуватись, ось я вже й в метро, хвилиюсь, намагаюсь жартувати з Аньою, і ось ми вже на контрактовій, маса народу, адреналін змушує труситись навіть руки. Далі вольєр перед старт лінією, вистріл, пішов відлік часу і ми стартуємо. Стартували ми таким складом Я, Аня і Наталка, але Наталочка одразу взяла повільніший темп і ми втікли від неї, ще на першому км, все було чудово, взагалі складно передати ці емоції, коли ти біжиш в течії півтора тисячного натовпу, це потрібно спробувати відчути кожному хоча б раз у житті.
Далі все за планом, обганяєм повільніших бігунів, все добре, атмосфера чудова, нога не докучає, я біжу і навіть дивуюсь що мій темп швидший ніж я собі запланував, про себе дякую Богу за таку можливість, навіть на хвильку закрались думки а може я таки зможу вибігти з запланованих двох годин;).
Після 3-го км розумію, я гальмую Аню, вона добра душа намагається бігти поруч зі мною але весь час на метр інший відривається від мене і знову скидає швидкість аби я її наздогнав, кажу їй як в фільмі «Форест Гамп» біжи Аню, біжи, вона ще трохи посперечалась, але таки прийняла рішення бігти самій.
І з 4-го км я залишився сам з собою та своїми думками, і тут же на групу в якій я біг чекає перший підйом який веде від моста Метро на паркову алею, підйоми це взагалі мій коник, даються вони мені легко, через правильно освоєну техніку, хоча може вона і не правильна але там я даю всім понюхати пилюку з під моїх ніг Смайлик «wink».
5-й км перший пункт харчування (харчування до речі ніде не було тільки вода, але про це пізніше) на ньому не зупиняюсь бо дуже вже багато там людей кинулось пити воду, а ще більше вишукувалось в чергу з декількох біотуалетів, пробігаю все це дійство ведучи з собою бесіду про тих хто в них стоїть і чому вони не зробили свої туалетні справи перед стартом.
6-й км все чудово набережна повністю перекрита, розумієш, що все це для тебе і ти частина чогось масштабного, класного, приємного і т.н.
Початок 7-го км і тут починається як то кажуть зав’язка сюжету, не могло ж все бути рожеве з котиками:) з цього моменту розпочалася справжня боротьба, а не фан, як було до цього зловіщого 7-го км.
Що трапилось, нічого такого, просто розпочав боліти мій за місяць травмований до цього Ахілл… Я одразу підняв очі до неба і став просити Бога про ще одну благодать від нього, дати мені змогу добігти до кінця цю дистанцію, так якось в молитвах доковиляв до 8-го км де інші учасники вже почали сходити з дистанції, не просто переходити з бігу на крок, бо такі були вже починаючи з третього км, а тут справді люди просто сідали на узбіччя дороги і на слова — давай давай не здавайся, відповідали сумними — та ні, напевно це все… Стало справді страшно бо нога з кожним кроком боліла не скажу що більше, але дуже не приємно, та думки, що деякі учасники зупинились а я ще можу бігти окрилювала і за це я теж дякував Богу.
Пробігаючи повз готель Фермонт такий заряд позитиву отримав від азіатської сім’ї, яка підтримувала бігунів а двійко їхніх малих дітей виставили ручки щоб дати п’ять учасникам, отримавши дві скажімо так китайські п’ятірочки, я почав підйом на гаванський міст, чи як він там називається, де з ногою, яка неприємно дошкуляла вже другий кілометр я знову зміг трішки відволіктись тим, що я незважаючи ні на що, біжу, а інші учасники переходять на крок.
Пік моста виявився 9км, я шалено собою задоволений біжу далі по набережній, тут вже трохи під псував настрій факт, що в іншому напрямку дороги, рух транспорту був присутній і загазованість повітря вже трохи давала про себе знати не приємним відчуттям, але треба віддати належне водіям більшість з них весело бібікали для підтримки учасників.
10 км другий пункт харчування розумію треба випити води бо інакше можна і відкинутись;) пробігаючи хапаю три стаканчика з водою більшість з якої розливаю собі на ноги, які від цього одразу стають мокрі, бо кросівки для бігу по суті зроблені з сітки, але два якось таки та випиваю один виливаю на голову і біжу далі, розуміючи, що десятка вже позаду, я молодець, але нога вже реально витискає всі позитивні думки і лишає в голові та тілі тільки неприємне відчуття болю.
11-12 км біжу незважаючи ні на що, допомагають відволіктись учасники які раз за разом зупиняють щоб зав’язати шнурки, одразу паралелі з туалетом, далі думки ну чому не зав’язати одразу їх на два вузлика і все, тішу себе своєю кмітливістю, розмірковую чи це я такий розумний чи вони такі дурні:).
Важко було забігати на московській міст там великий підйом і якось так склалось що піднімався я по ньому один, тобто поперед мене нікого не було, через це замість вже такого звичного відчуття піднесення і розуміння своєї сили, я залишився сам на сам з біллю в нозі, бо до речі на підйомах Ахілл більше всього і навантажується.
На 13 км відволікати мене став один хлопець з дурним як на мене стилем бігу, коли ти рвеш що є сил, а далі від знесили і буряковим обличчям переходиш на ходьбу, коли я намагався підтримувати один темп бігу, то цей красень метрів 200 біг що є духу обганяючи мене а далі, ще метрів 200 йшов пішки, лишаючи легені по маршруту забігу. Таких учасників до речі було багато, просто з цим хлопцем мені довелося бігти поруч майже 10 км тому от так він мені і запам’ятався.
14 км ми спустились з московського моста на труханів острів, де спочатку мене дуже дратувало що біжимо по якомусь індастріалу, коли в світі всі марафони пролягають по якихось красивих історичних, центральних, пейзажних вулицях міст, то тут, бетонна огорожа з обох сторін і одна сірість. Добре, що далі вона перейшла вже в хвойний парк і цей запах якось заряджав енергією чесно кажучи. Тут мене обігнали трійка хлопців з якими на старті в естакаді кричали «Слава Україні» - «Героям Слава» зі словами оо це ж наш пацан, давай, давай, не здавайся на фініші вареники, ковбаска з салком, баня та дівки. Це знову відволікло мене, і я що сили намагався не відставати від тієї трійки але вона все одно бігла поперед мене на метрів 20-30, а далі і зовсім випала з поля мого зору.
15 км останній пункт харчування, підбіг випив десь три – чотири стаканчика води, вона до речі була просто лід, це мене трохи обурило;) ще два на себе вилив і біжу далі.
Ахілл вже болів так що підкрадались думки зупинятись, аби не було з ним тих же ушкоджень що і місяць назад, все таки болючі уколи нагадували про себе не дуже приємною перспективою. Але знову ж таки з Божою поміччю я придумав, як трохи пом’якшати навантаження на ногу, став бігти не по асфальту а поруч по землі, це одразу дало результат і я зміг хоч трохи перевести дихання, хоч біль все одно дуже дошкуляв.
16-17-18 км і ми вже вибігаєм з труханового і попереду на учасників чекає підйом на пішохідний міст, я ще за метрів 100 побачив що ніхто навіть не намагається бігти по ньому, а я розумію, якщо зупинюсь далі вже не побіжу.
Підбігаючи до мосту наздоганяю трійку тих хлопців, вони всі дружньо крокують пішки, я їх весело обганяю кидаючи — хлопці а як же баня там, вареники, я думав ви там вже все нарізаєте, топите;)…
Далі ще з добрий десяток учасників лишаються позаду, це відчуття, що ось, ось, вже лишилось зовсім трохи а я ще ні разу не перейшов на крок, хоч якось давало можливість терпіти біль, спуск з моста, побачив з низу Аню, ми помахали один одному рукою, я був дуже радий що побачив її це був ще один хелз для мене:)
Далі вже 19-20-21 км де я тільки те й робив що молив Бога аби той дав мені можливість добігти, і дякував за те, що я вже стільки пробіг, все таки біг на довгі дистанції дуже духовна штука, і без віри тут складно обійтись.
Вже після розвороту під пішохідним мостом сцена з музикою і дівчатами які підтримували учасників дуже надихнула та зарядила для фінішного відрізку, також дівчина біля входу в естакаду з ватманом Go Sexy Baby Смайлик «smile» теж трохи відволікла від шаленого болю, вже на виході з естакади, біля все того ж Вермонту але вже з другої сторони зупинитись мені не дав голос моєї племінниці Леночки яка закричала — Юра давай, це була справжня несподіванка і цей підйомник до готелю Рівєра підкорився мені набагато легше, ніж міг би без підтримки Лєнуськи.
І ось все фінішна пряма, помітив Сашка, який теж підзарядив своєю посмішкою та вигукуючи давай, давай…
Все фініш, я ще раз перехрещуюсь дякую Богу за цю можливість, хтось одягнув на мене медаль і я по коридору рушив кудись в глиб де отримав пакунок з водою, яблуком та бананом. Там вже стояла Анька з медаллю та зовсім не втомленим виглядом:).
Все було класно, я був задоволений і дуже виснажений, хотілось якоїсь тиші, але навколо шум, гам, музика, гуркіт барабанів, ми якось з Анькою пройшли крізь натовп і рушили до фінішної прямої де стояв Сашко та Лєна і вже всі разом чекали Наталку:).
Отже що не сподобалось: На старт\фініші не було таймера, таймінг починався від вистрілу, а не від пересікання через лінію, мало волонтерів які б мали роздавати воду бігунам, про роздачу не йшло й мови, не встигали навіть наливали воду по стаканах на пунктах харчування (ну і хоч вони так називались харчування там не було, була тільки вода, хоча організатори казали, що будуть фрукти, мені по барабану якось, я не збирався під час забігу щось їсти, але багато хто на це скаржився). Не було ніяких чек поінтів, трасу можна було різати, як хочеш, ніхто за цим не слідкував, прикро якщо цим хтось скористався.
І що сподобалось:
медалі;
прикольна футболка, хоча хлопцям давали просто катонову, а дівчатам справді круту з матеріалу який швидко сохне;
кількість учасників, дуже круто бігти коли багато людей;
Сам захід, приємно, що цим все таки займаються і проводять такі події, організаторам просто респект, що намагаються проводити такі заходи, не зважаючи на всі обставини.
Про те, як я готувався, більшість з вас могла слідкувати по моїх постах в ФБ та Інстаграмі, тому описувати це, ще раз, не буду, тільки нагадаю, що 29 серпня я сильно розтягнув Ахілл на лівій нозі і мрія, якою я жив починаючи з 28 квітня, була на межі… вже не стояло питання вибігти з якогось часу, який я собі планував протягом своїх тренувань, а була лиш надія, що Бог таки дозволить мені вийти просто на старт і закінчити дистанцію. По суті весь вересень в мене повністю через це випав, бо нормально ходити, не кажучи вже про біг я зміг тільки 14-го числа, але бажання було настільки сильне, що 15-го я таки наважився пробігти, я витерпів всього 6 хвилин, як знову заболіла нога, знову розпач, і нестримна жага вийти на старт. Раноком 16 вересня мені підкорились 12 хв. Крім цих двох, були, ще 5 тренувань…
Ніч перед стартом спав погано, прокинувся десь о третій ночі і ніяк не міг побороти хвилювання, в голові тільки думки про те чи буде дошкуляти біль, чи ні, втішаю себе думками, що буду бігти не швидко і це допоможе, після певно двох годин таких думок таки засипаю, але минає година і вже будильник віщує, ось, настав час ікс, відступати вже нікуди, треба підніматись.
Далі вже знайома програма, ще за першими моїм офіційним забігом, сніданок вівсянкою з родзинками та арахісом, трек Survivor - Eye Of The Tiger, кава з молоком і я вже біжу по сходам на вулицю, далі порожні вулиці недільного ранку мого мікрорайону, турнік люблю трохи попідтягуватись, ось я вже й в метро, хвилиюсь, намагаюсь жартувати з Аньою, і ось ми вже на контрактовій, маса народу, адреналін змушує труситись навіть руки. Далі вольєр перед старт лінією, вистріл, пішов відлік часу і ми стартуємо. Стартували ми таким складом Я, Аня і Наталка, але Наталочка одразу взяла повільніший темп і ми втікли від неї, ще на першому км, все було чудово, взагалі складно передати ці емоції, коли ти біжиш в течії півтора тисячного натовпу, це потрібно спробувати відчути кожному хоча б раз у житті.
Далі все за планом, обганяєм повільніших бігунів, все добре, атмосфера чудова, нога не докучає, я біжу і навіть дивуюсь що мій темп швидший ніж я собі запланував, про себе дякую Богу за таку можливість, навіть на хвильку закрались думки а може я таки зможу вибігти з запланованих двох годин;).
Після 3-го км розумію, я гальмую Аню, вона добра душа намагається бігти поруч зі мною але весь час на метр інший відривається від мене і знову скидає швидкість аби я її наздогнав, кажу їй як в фільмі «Форест Гамп» біжи Аню, біжи, вона ще трохи посперечалась, але таки прийняла рішення бігти самій.
І з 4-го км я залишився сам з собою та своїми думками, і тут же на групу в якій я біг чекає перший підйом який веде від моста Метро на паркову алею, підйоми це взагалі мій коник, даються вони мені легко, через правильно освоєну техніку, хоча може вона і не правильна але там я даю всім понюхати пилюку з під моїх ніг Смайлик «wink».
5-й км перший пункт харчування (харчування до речі ніде не було тільки вода, але про це пізніше) на ньому не зупиняюсь бо дуже вже багато там людей кинулось пити воду, а ще більше вишукувалось в чергу з декількох біотуалетів, пробігаю все це дійство ведучи з собою бесіду про тих хто в них стоїть і чому вони не зробили свої туалетні справи перед стартом.
6-й км все чудово набережна повністю перекрита, розумієш, що все це для тебе і ти частина чогось масштабного, класного, приємного і т.н.
Початок 7-го км і тут починається як то кажуть зав’язка сюжету, не могло ж все бути рожеве з котиками:) з цього моменту розпочалася справжня боротьба, а не фан, як було до цього зловіщого 7-го км.
Що трапилось, нічого такого, просто розпочав боліти мій за місяць травмований до цього Ахілл… Я одразу підняв очі до неба і став просити Бога про ще одну благодать від нього, дати мені змогу добігти до кінця цю дистанцію, так якось в молитвах доковиляв до 8-го км де інші учасники вже почали сходити з дистанції, не просто переходити з бігу на крок, бо такі були вже починаючи з третього км, а тут справді люди просто сідали на узбіччя дороги і на слова — давай давай не здавайся, відповідали сумними — та ні, напевно це все… Стало справді страшно бо нога з кожним кроком боліла не скажу що більше, але дуже не приємно, та думки, що деякі учасники зупинились а я ще можу бігти окрилювала і за це я теж дякував Богу.
Пробігаючи повз готель Фермонт такий заряд позитиву отримав від азіатської сім’ї, яка підтримувала бігунів а двійко їхніх малих дітей виставили ручки щоб дати п’ять учасникам, отримавши дві скажімо так китайські п’ятірочки, я почав підйом на гаванський міст, чи як він там називається, де з ногою, яка неприємно дошкуляла вже другий кілометр я знову зміг трішки відволіктись тим, що я незважаючи ні на що, біжу, а інші учасники переходять на крок.
Пік моста виявився 9км, я шалено собою задоволений біжу далі по набережній, тут вже трохи під псував настрій факт, що в іншому напрямку дороги, рух транспорту був присутній і загазованість повітря вже трохи давала про себе знати не приємним відчуттям, але треба віддати належне водіям більшість з них весело бібікали для підтримки учасників.
10 км другий пункт харчування розумію треба випити води бо інакше можна і відкинутись;) пробігаючи хапаю три стаканчика з водою більшість з якої розливаю собі на ноги, які від цього одразу стають мокрі, бо кросівки для бігу по суті зроблені з сітки, але два якось таки та випиваю один виливаю на голову і біжу далі, розуміючи, що десятка вже позаду, я молодець, але нога вже реально витискає всі позитивні думки і лишає в голові та тілі тільки неприємне відчуття болю.
11-12 км біжу незважаючи ні на що, допомагають відволіктись учасники які раз за разом зупиняють щоб зав’язати шнурки, одразу паралелі з туалетом, далі думки ну чому не зав’язати одразу їх на два вузлика і все, тішу себе своєю кмітливістю, розмірковую чи це я такий розумний чи вони такі дурні:).
Важко було забігати на московській міст там великий підйом і якось так склалось що піднімався я по ньому один, тобто поперед мене нікого не було, через це замість вже такого звичного відчуття піднесення і розуміння своєї сили, я залишився сам на сам з біллю в нозі, бо до речі на підйомах Ахілл більше всього і навантажується.
На 13 км відволікати мене став один хлопець з дурним як на мене стилем бігу, коли ти рвеш що є сил, а далі від знесили і буряковим обличчям переходиш на ходьбу, коли я намагався підтримувати один темп бігу, то цей красень метрів 200 біг що є духу обганяючи мене а далі, ще метрів 200 йшов пішки, лишаючи легені по маршруту забігу. Таких учасників до речі було багато, просто з цим хлопцем мені довелося бігти поруч майже 10 км тому от так він мені і запам’ятався.
14 км ми спустились з московського моста на труханів острів, де спочатку мене дуже дратувало що біжимо по якомусь індастріалу, коли в світі всі марафони пролягають по якихось красивих історичних, центральних, пейзажних вулицях міст, то тут, бетонна огорожа з обох сторін і одна сірість. Добре, що далі вона перейшла вже в хвойний парк і цей запах якось заряджав енергією чесно кажучи. Тут мене обігнали трійка хлопців з якими на старті в естакаді кричали «Слава Україні» - «Героям Слава» зі словами оо це ж наш пацан, давай, давай, не здавайся на фініші вареники, ковбаска з салком, баня та дівки. Це знову відволікло мене, і я що сили намагався не відставати від тієї трійки але вона все одно бігла поперед мене на метрів 20-30, а далі і зовсім випала з поля мого зору.
15 км останній пункт харчування, підбіг випив десь три – чотири стаканчика води, вона до речі була просто лід, це мене трохи обурило;) ще два на себе вилив і біжу далі.
Ахілл вже болів так що підкрадались думки зупинятись, аби не було з ним тих же ушкоджень що і місяць назад, все таки болючі уколи нагадували про себе не дуже приємною перспективою. Але знову ж таки з Божою поміччю я придумав, як трохи пом’якшати навантаження на ногу, став бігти не по асфальту а поруч по землі, це одразу дало результат і я зміг хоч трохи перевести дихання, хоч біль все одно дуже дошкуляв.
16-17-18 км і ми вже вибігаєм з труханового і попереду на учасників чекає підйом на пішохідний міст, я ще за метрів 100 побачив що ніхто навіть не намагається бігти по ньому, а я розумію, якщо зупинюсь далі вже не побіжу.
Підбігаючи до мосту наздоганяю трійку тих хлопців, вони всі дружньо крокують пішки, я їх весело обганяю кидаючи — хлопці а як же баня там, вареники, я думав ви там вже все нарізаєте, топите;)…
Далі ще з добрий десяток учасників лишаються позаду, це відчуття, що ось, ось, вже лишилось зовсім трохи а я ще ні разу не перейшов на крок, хоч якось давало можливість терпіти біль, спуск з моста, побачив з низу Аню, ми помахали один одному рукою, я був дуже радий що побачив її це був ще один хелз для мене:)
Далі вже 19-20-21 км де я тільки те й робив що молив Бога аби той дав мені можливість добігти, і дякував за те, що я вже стільки пробіг, все таки біг на довгі дистанції дуже духовна штука, і без віри тут складно обійтись.
Вже після розвороту під пішохідним мостом сцена з музикою і дівчатами які підтримували учасників дуже надихнула та зарядила для фінішного відрізку, також дівчина біля входу в естакаду з ватманом Go Sexy Baby Смайлик «smile» теж трохи відволікла від шаленого болю, вже на виході з естакади, біля все того ж Вермонту але вже з другої сторони зупинитись мені не дав голос моєї племінниці Леночки яка закричала — Юра давай, це була справжня несподіванка і цей підйомник до готелю Рівєра підкорився мені набагато легше, ніж міг би без підтримки Лєнуськи.
І ось все фінішна пряма, помітив Сашка, який теж підзарядив своєю посмішкою та вигукуючи давай, давай…
Все фініш, я ще раз перехрещуюсь дякую Богу за цю можливість, хтось одягнув на мене медаль і я по коридору рушив кудись в глиб де отримав пакунок з водою, яблуком та бананом. Там вже стояла Анька з медаллю та зовсім не втомленим виглядом:).
Все було класно, я був задоволений і дуже виснажений, хотілось якоїсь тиші, але навколо шум, гам, музика, гуркіт барабанів, ми якось з Анькою пройшли крізь натовп і рушили до фінішної прямої де стояв Сашко та Лєна і вже всі разом чекали Наталку:).
Отже що не сподобалось: На старт\фініші не було таймера, таймінг починався від вистрілу, а не від пересікання через лінію, мало волонтерів які б мали роздавати воду бігунам, про роздачу не йшло й мови, не встигали навіть наливали воду по стаканах на пунктах харчування (ну і хоч вони так називались харчування там не було, була тільки вода, хоча організатори казали, що будуть фрукти, мені по барабану якось, я не збирався під час забігу щось їсти, але багато хто на це скаржився). Не було ніяких чек поінтів, трасу можна було різати, як хочеш, ніхто за цим не слідкував, прикро якщо цим хтось скористався.
І що сподобалось:
медалі;
прикольна футболка, хоча хлопцям давали просто катонову, а дівчатам справді круту з матеріалу який швидко сохне;
кількість учасників, дуже круто бігти коли багато людей;
Сам захід, приємно, що цим все таки займаються і проводять такі події, організаторам просто респект, що намагаються проводити такі заходи, не зважаючи на всі обставини.
Коментарі
Дописати коментар